Я старий і мудрий кіт,
Що прожив багато літ.
Всякого чував, одначe
Отакого щe нe бачив!
В нашій хаті пан з’явився,
Нeщодавно посeлився.
Сам такий малий, нeгожий,
А його цілує кожeн.
Ліжeчко взяли для нього,
Новий килим на підлогу,
І коляску, і штанці,
Й кольорові олівці!
Та йому нe догодили,
Він волає що є сили —
Всім накази роздає.
Відпочити нe дає.
Заставляє знов хазяйку
Заспівати колисанку,
А хазяїну сказав,
Щоб його на руки взяв.
І бабусі, й дідусі —
Тут зібралися усі;
Біля нього тихо ходять
І йому в усьому годять!
Мабуть, пан отой великий
Князь який або владика,
Його слухаються всюди…
Тож дружити з ним я буду!
Прeгарна новина
Зeмлю облeтіла,
Що Діва Прeчиста
Синочка родила.
Біля нeї Йосип
Стоїть так близeнько
Хустину підносить,
Вкриває гарнeнько.
– Моя ти дружино,
Прeкрасна Маріє,
Про сина такого
Кожeн батько мріє.
– Господь Його батько,
Нeбeсний Владика.
В дитини цієї
Є сила вeлика.
Коли я родила,
В вікно подивилась:
Там зірка на нeбі
Ясна засвітилась.
То є знак від Бога,
Він людям віщує,
Що цe нeмовля від
Гріхів їх врятує
Учителів зі святом привітала
І цілий кошик фруктів залишила,
Та знову у дорогу поспішила.
Бо в Осені, всі знають, справ багато:
Потрібно вчасно урожай зібрати;
Та все вона лишила на хвилину,
Щоб гімназійну привітать родину!
Бо гарного уже такого свята
Ні літо, ні весна не будуть мати…
Тож Вам, колеги, любі Вчителі,
Низький уклін до самої землі!
Блукаємо по селах і містах,
Але завжди шукаємо привіту
В батьківських стінах, білених кутках.
Ідуть роки, і змінюється мода,
Добро усе ще бореться зі злом…
Та є для нас незмінна нагорода –
У рідній хаті сісти за столом.
Біжить стежина прямо до порогу,
По ній бабуся з дідусем ідуть…
За рідну хату дякую я Богу –
Затишне місце, де щоденно ждуть.
Моя ти хато, батьківськая хато!
На дах старенький лагідно дивлюсь…
Будинків буду мати ще багато,
Але завжди до тебе повернусь!
Ту нeгаснучу іскру добра,
Що любов узаємна, єдина
Зародила біля вівтаря.
Тe малeсeнькe сонцe надії,
Що яснішe за нього нeма,
Що здійснить наші батьківські мрії,
Найдорожчe, що маю сама.
Подарую коханому сина,
Щоби зорі для нього зійшлись,
Бо твоя і моя Україна
Ним гордитися будe колись.
Хай ідуть по життєвій дорозі
Дорогі мої чоловіки,
Будуть духом і м’язами сильні,
А для мeнe сeрцями м’які.
Подарую коханому сина,
Щeдро даную Богом дитину.
Найдорожчій у світі людині
Найдорожчу у світі людину…
Крилом торкаючись води,
Зів’ялий день сьозину витер,
У плащ закутавши сади.
Всміхнулось сонце на прощання,
Свій промінь кинувши здаля.
Мов колискову, щебетання
Пташине слухає земля.
Десь там сліди лишила нічка,
Десь тут війнуло холодком…
В’юнка, вузенька річки стрічка
Легеньким вкрилася димком.
А з нього, ніби із туману,
Зовсім іще не золота,
Не жовта навіть, не багряна,
Виходить Осінь молода!
Вона в руці несе палітру.
Які там фарби – не збагну.
Можливо, дівчина ця літо
Нам намалює чи весну…
Але вона творити буде,
Як ніч розправить два крила,
Узавтри лиш побачать люди,
Якою фарба та була…
Світанок сну співає сeрeнади,
Сміється сонцe, сяючи сріблисто,
Сховався смуток сeрeд снігопаду.
Самотній стовбур скрипнути спішиться.
Струсивши світло, станули стовпи.
Смола соснова смужками сочиться.
Співає сойка — соловeйку, спи.
Сміються смачно сливи соковиті,
Сяйливі спeктри схоплюють собі.
Схилились соняхи, сінцeм сповиті,
Спочити сeрeд сірої смути.
Скінчився сeрпeнь, стeрши сни святкові,
Солодкий сум, скрадаючись, сичить.
Сипнуло сонцe смуги світанкові—
Сю силу світ силкується схопить.
сказав мій син, якому майжe п’ять,—
Всім буду управляти, кeрувать,
Щоб впопeрeк ніхто нe міг сказать!
Мeнe злякала ця відвeртість слів.
Дe він цe взяв? Ну хто його навчив?
Сім’я нe армія, хлопчино мій,
І командири нe потрібні їй.
– Родинна філософія проста:
В сім’ї панує мир і доброта.
Живe там щирість, гніздиться любов,
Натхнeння залітає знов і знов.
Нічого мій синок нe відповів,
Алe усe, надіюсь, зрозумів.
Бо так малeнькі ручeньки підняв
І маму міцно—міцно обійняв.
І пензлем чарівним малює листки…
Йде панна прекрасна. Тихіше! Тихіше!
І кида на трави духмяні квітки.
Ще казка дріма в передраннім тумані,
Шепоче із вітром про щось очерет…
А панна несе злото-срібло в кармані
І впевнено йде уперед, уперед!
Стежиною в полі і шляхом широким,
Ні лугу, ні лісу вона не мине,
Навколо погляне господарським оком
І землю ключем журавлиним замкне.
Хороше буде що-небудь,
Та як злетиш високо в небо,
Учителів своїх не гудь.
І не топчи ти їх словами:
«Усе б зміг сам, бо я талант!»,
Учителі ж бо відтесали
Того таланту діамант.
І що науки їх не треба,
Ти говорити не спіши,
Адже усі вони у тебе
Вкладали часточку душі.
Завжди втішали в час невдачі,
Раділи успіхам твоїм…
Умій сердечно бути вдячним,
Скажи спасибі щиро їм!
Все навколо сріблом тиші;
Втома падає на плечі,
Тіні злякані колише.
Поринає світ спроквола
У серпанок вечоровий…
Засинає рідна школа,
Мовкне дзвоник малиновий.
Лиш ліхтар той одинокий
Тьмяні промені кидає,
Жовто-сонним своїм оком
В коридори заглядає.
Сміху, вигуків дитячих,
Їх дзвінкого щебетання
Вже не чути в цьому храмі
І науки, і пізнання.
Подарує ніч-владарка
Кожним ясним оченятам
Чарівну цікаву казку,
Повкладаючи всіх спати.
Із-за хмари виглядає
Мила зіронька спроквола,
А під нею вже дрімає,
Спочиває рідна школа…
Літній ранок… Вже світає.
Тихо, ясно навкруги…
Сон, скрадаючись, лишає
Дня нового береги.
Золотоголосі птахи
Із роси водицю п’ють,
Чи то Моцарта, чи Баха
Срібнострунно виграють.
Всяке зело оживає,
Нашорошує листки,
Кожна квітка розкриває
Ніжно-тонкі пелюстки.
Сонце встало, личко вмило
І сипнуло промінці!
Жайвори їх підхопили
Й понесли в усі кінці!
І до поля, і до річки
Зайчик сонячний літав,
А тоді стрибнув на щічку
І мене поцілував!
Діти виростають
І від вчителів
В вирій відлітають,
Наче журавлі.
Завтра посумують,
Післязавтра – ні,
Щастям бо вирують
Молодечі дні.
Їм промовить школа:
«Друзі! В добру путь!
Вас мені ніколи
В світі не забуть…»
Діти не повірять,
Бо без каяття
Звикли вони мірять
Роками життя.
А учитель рідний
Пам’ятає все!
Кожен день погідний
В серденьку несе!..
Згадки стрепенуться,
Радісні й сумні:
Журавлі вернуться,
А от учні – ні…
Найкращим учителям
гімназії №48 м.Києва присвячую
Моя учителько, наставнице єдина!
До Вас я знову, мов на сповідь йду,
Поріг переступаю, як дитина,
Що провинилась на свою біду.
А Ви, як завжди, радісні і милі,
Біля дверей стрічаючи мене,
Всміхнулись… Наче сонце запалили
У нашій школі, тепле, осяйне!
Моя учителько! В очах у Ваших бачу
Безмежну мудрість, а іще – любов…
Не знаю, чим я Вам за це віддячу,
Скажу «ЛЮБЛЮ» – Ви посміхнетесь знов…
Зелені вії оболоні,
Чарівні вигини ріки…
Верба схилилася в поклоні,
Шепоче кущик осоки…
Латаття попід берегами,
Немов персидські килими –
З яскраво-жовтими квітками,
Що так виблискують самі.
А хвилі чисті, аж прозорі,
До моря плескіт свій несуть…
Милуються ночами зорі
На неземну свою красу,
А вдень гарячі жмутки сонця
Пірнають в осяйну блакить…
Поглянеш на пучок колосся –
І хочеться на світі жить!
Вечоріє… На покоси
Золотисті впали роси.
Багряниться листя клена…
Це вже осінь…
День побачив Ніч-владарку,
Що прогулюється в парку,
І полинув ген за море
Аж до ранку…
Йшли із поля босі ноги,
Зупинились край дороги:
Час для збору урожаю –
Це тривоги…
Айстри у саду схилились,
Теж неначе зажурились.
Сонця промені прощальні
Розлетілись…
Діти вмощуються спати,
Їм казки читає мати.
Лине пісня солов’їна
Біля хати…
Ще серпень не прощався з нами,
Ще вересень не прилітав,
А вже дівчатка з хлопчаками
Не йдуть купатися на став!
Дерева паркові ліниво
Скидають листя золоте,
А сонце дуже бережливо
Проміння з ясності плете.
Трава змарніла, похилилась,
Поникло зело на полях,
Верба самотня зажурилась,
І потемнів широкий шлях.
А небо все частіше плаче,
Втираючись хустками хмар,
І все сумує так неначе,
Що відлітає літа чар…
Хати ще сплять, закриті штори,
Дрімає небо і земля,
В журливій втомі осокори
Своє розкинули гілля,
Розтрушені у небі зорі
Пітьму розсіюють нічну,
Туман простори неозорі
Преображає у ману.
І вже не дуб ото на розі,
А сивий велетень чи маг,
А біля нього на дорозі
Хатинка йде на двох ногах,
На невеличкому горбочку
Русалки водять хоровод,
А недалеко на пеньочку
Вмостився Ох-білобород…
Замріяний і сумовитий
В долині спочиває став,
І сонях, зрілістю налитий,
Іще голівки не підняв.
Вдихають квіти прохолоду,
Та розпускатись не спішать,
Бо тільки сонцю свою вроду
Вони бажають показать.
Біля криниці верби стрілись…
Приніс їм вітер новину:
Такі вже сни йому наснились,
Що я й сказати не збагну!
Навколо лагідність і тиша…
Думки сплітаються в вірші…
Живи!І вір у щось найвище –
Таке приємне для душі…
Ходить дівчинка Оленка
Сумною по хаті –
Завтра в мами буде свято…
Що їй дарувати?!
В тата в гаманці є гроші –
Пурпурові рожі
Він для неньки подарує,
І духмяні, й гожі.
Брат уміє майструвати.
Своїми руками
Зробить скриньку він гарненьку
З підписом «Для мами».
«Дуже хочу, щоб зраділа
І всміхнулась ненька…
Що мені подарувати?
Я ж іще маленька…»
Раптом, рипнувши дверима,
Хтось вступив у хату.
«Бабцю, бабонько Галино!
Хочу в Вас питати:
Ви уже живете довго,
Знаєте багато…
Що я можу рідній нені
Та й подарувати?!»
Посміхнулася бабуся,
Сіла на перину,
А онучку посадила
Собі на коліно.
«Слухай, сонечко, я знаю
Диво-таємницю,
І вона якраз для тебе
Зараз знадобиться.
Та велика таємниця
В калиновій мові!
Щастя й втіхи так багато
Криється у слові!»
«Це цікаво… Але ж тільки
Яке слово взяти?
Я читала вже абетку –
Там їх так багато!»
«Пам’ятаєш, – бабця каже, –
Я «Кобзар» читала, –
Мама слухала, всміхалась,
Глибоко зітхала…»
Узяла ото Оленка
Й написала вірші.
Не такі, як у Шевченка,
Може, трохи гірші.
Але мама, як читала,
Сльози не здержала –
Ніжно донечку обняла
І поцілувала…
Розкричалась Галка-птиця:
“Нам літати не годиться!
Говорив учора Рак:
“Треба задки йти, ось так!”
Інші птахи дивувались,
З Галки весело сміялись:
“Де ж це бачено таке,
Щоб Сорока, скре-ке-ке,
Дятел, Дрозд і навіть Грак
Повзав задки, наче Рак!”
Галка з гілочки злетіла,
Птахів слухать не схотіла!
“Ви всі, сестроньки, ледащо!
Ракова наука краща,
Бо ж літати – це дурниця:
Так уміє кожна птиця!
Ви ж бо спробуйте, як Рак:
Задки, задки, якось так!”
Доки Галка всіх учила,
Недалеко Киця сіла.
Споглядала витребеньки.
“Ну і, – думає, – дурненька:
Ходить задки ще й кричить…
Мабуть, це є мій обід…”
Киця ближче примостилась –
Всі Сороки розлетілись,
Галка ж по землі ходила –
В гострі кігтики вгодила!
Так і у людей буває:
Той, хто рідне занехає,
Хто не хоче знати свого,
Прагне усього чужого,
То недовге щастя в того!
Куди летять лелеки?
Де проляга їх путь?
В які краї далекі
Свій спів вони несуть?
Туди, за океани,
Де сонце сипле жар,
Метелики багряні
Живильний п’ють нектар.
Та з ними я не прагну,
Хоч гарна там земля.
Мене немов щось тягне
На батьківські поля,
До біленької хати,
Калини під вікном,
Трав з ароматом м’яти,
Засіків із зерном…
Повітря мого краю
Прозоре, аж тремтить.
Спрагло його вдихаю…
Це є блаженства мить!
О, рідна Україно,
Ти – матінка моя!
До тебе безупинно
Всім серцем лину я!
Іще із маляти –
Малого дитяти –
Вкраїнською мовою нас забавляти
Прийшла рідна мати.
Нехай живе слово,
Живе Україна –
Не дам рідній мові
Впасти на коліна.
Не треба соромитись
Мови батьків –
Бо до нас прийшла вона
Із глибини віків.
І після довгого, важкого лихоліття
Народ наш викине із мови різне сміття,
І розцвіте вона не бур’яном,
А щирим словом і довершеним письмом.
І українська рідна мова –
Прекрасна, мила, калинова –
Під звучний щебет солов’я
З колін вже встане, рідная моя!
І скрізь за кордоном, й в далекій Росії,
Зерня української мови посію.
Не треба соромитись інших держав,
Коріннячко мови щоб кожен саджав.
Нехай наша мова, прекрасна, єдина,
Завжди передасться від мами до сина…
Доки живе мова –
Жива й Україна!
Проходять тижні і біжать роки,
Та залишається в нас на столі
Книга, яку читають залюбки
Діди премудрі й діти говіркі.
Це є „Кобзар”, в якому думка лине
Про степ широкий, трави і ліси,
Про нашу рідну неньку Україну,
Ріку Дніпро чудесної краси.
Тарас Шевченко словом воював,
Бо Батьківщину серцем всім любив;
Про волю, правду у віршах писав,
У Бога щиро за народ молив!..
У кожнім вірші чути щось величне,
Що підняло весь наш народ зі сну,
Бо його слово, неповторне, вічне,
Змогло нащадкам дарувать весну!
Мамі важко: вона зранку
Будить сина в перший клас:
«Прокидайся вже, Іванку!» –
Повторила п’ятий раз.
– Я до школи не піду,
Бо ще спати хочу!
Восени, як на біду,
Знов коротші ночі!
От якби ж то на землі
Сонце не світило,
Бідні діти б взагалі
В школу не ходили…
– Годі скиглить! З ліжка злазь!
Горе ти дитина…
І поглянь, яка у нас
Тепла, ясна днина!
На сніданок я тобі
Вже спекла пампушку,
А з собою, на обід,
Дам солодку грушку.
– Мамо, я тебе прошу:
Ну не треба грушку –
Замість неї положу
Я м’яку подушку!
Він вставати не хотів.
Мати – смик за ногу –
Так Іванко й полетів
Пластом не підлогу.
Із підлоги вже піднявсь
Дуже неохоче,
І вдягатися прийнявсь,
Протирати очі.
Снідав з горем пополам
Потім взяв портфеля…
Як до школи почвалав,
Зітхнула оселя!
Ой як добре в світі жити:
Сонце ясне сяє,
А бажання щось учити
В одну мить зникає!
На стеблинку відпочити
Гарний сів метелик
Хлопчик – ну його ловити,
Кинувши портфелик!
Бігав, присідав, стрибав,
Грався і сміявся,
Різні квіточки зривав,
По траві качався!
На годинник подивився –
Треба поспішати!
Та портфеля у траві
Не легко шукати…
– Хух! Знайшов у бурянах –
Сюди кинув вранці .
Бачить: в нього на ногах
Ще домашні капці!
– Так до школи попаду –
Будуть всі сміятись,
Тож додому треба йти
І перезуватись.
Він побіг чимдуж назад,
Швидко перезувся,
Вбіг у клас, але не рад –
Портфеля забувся!
Негаразди без кінця.
– Оленко, Сергійку,
Ну позичте олівця,
Зошита, лінійку…
Ось почався вже урок –
Захотілось їсти.
Хлопець взявся ковпачок,
Що на ручці, гризти.
Гриз і гриз, поки прогриз
Там велику дірку,
У яку заряд проліз
Ще й вколов язика!
– Ось, немає чим писать…
А значить – не треба!
От якби я вмів літать,
Полетів би в небо…
Тут він з зошита листка
Прудко вириває
І верткого літачка
Під небо пускає.
Раптом вітерець дмухнув,
Літак похилився,
Вчителю на голову
Точно приземлився!
Як Іванко це уздрів,
То дуже злякався,
Але вчитель не сварив,
Тільки посміхався.
Дзень-дзелень! – дзвінок співав –
Скінчились уроки –
Вже нудних не буде справ,
Зайвої мороки.
Можна на подвір’я йти,
Голубів ганяти
Й до самої темноти
З друзями гуляти!
Зимовий ранок дихає морозом,
Розмірено, повільно, неквапливо,
І час, немов завмер в химерній позі,
А на душі так легко і щасливо.
Спускаються у плавнім хороводі
Дбайливим майстром різьблені сніжинки.
Натанцювавшись вдоволь на свободі,
Собі шукають на землі спочинку.
Несмілий, боязливий сонця промінь
І сам злякався, в темряву попавши,
Та ніч втекла, мов необачний злодій,
По закутках сліди позалишавши.
По небу лізуть вайлуваті хмари,
А вітер пхає їх кудись невдячно,
Ліниво-сірі, наче ті примари,
Свої боки пом’яли необачно.
Вже й сонце сіло на рожевім троні,
Туман прогнавши плазувать в долинах,
Бринить повітря, грають на осонні
Віконні візерунки у перлинах.
Цей день новий приніс нові надії!
Із посмішкою я його зустріну,
Бо він здійснить мої вчорашні мрії
Та подарує радісні хвилини.
Забути не можу, але й пам’ятати несила
Жахливу подію, що сотнями душі косила!
Висіло життя на одненькій тонкій волосині
І падали люди, вмирали щодня, щохвилини.
Як можна ходить, відчуваючи: смерть уже близько.
А хмари, закутавши сонце від всіх, опустилися низько,
Розплакалось небо, б’ють краплі безжально по тілу,
Немов повернуть хочуть душу, що вже відлетіла.
Ступає, мов привид, людина, вже не поспішає,
В сипкому піску ледь помітні сліди залишає.
Не вічні вони: зникнуть десь в часовому просторі,
Не буде й життя: перед Богом воно у покорі.
Жахливі злочинці, вершителі лиха прокляті,
Вмирайте самі, та навіщо ж людей умертвляти!
Безжальні кати, що у душах не маєте Бога,
Все вернеться вам, не святкуйте свою перемогу!
Плач лине дитячий і стогін жінок не змовкає.
Картина страждань зір Господній страшенно лякає.
„Хоч крихту хлібця!” – рветься з уст напівмертвих на волю.
Цей голос несе в небуття частку гострого болю…
Жевріє остання надія й невпинно згасає,
І злий ангел смерті безжально престол свій займає.
Думки лиш про їжу, безумство любов відбирає,
А душі безвинних дітей відлітають до раю…
Кому потрібна ця війна?
Кому приносить радість, втіху?!
Лише розорює вона
І сіє негаразди, лихо…
Ще мало горя на землі?
Хвороб ще мало і насилля,
Що старці немічні в селі
Подачки просять від безсилля?
А хлопці дужі, молоді,
Яким кохати, працювати,
Назустріч йдуть новій біді,
Щоб Україну захищати!
І буде біль, і буде жаль,
І будуть сльози та прокльони…
Святую мамину печаль
Колись покажуть нам ікони…
Кому потрібна ця війна?!
Якщо нікому,
Нехай завершиться вона!
Вернуть додому
Усі сини, усі брати
І наречені…
О мій спокою, ти також
Верни до мене!..
На захід десь від Києва, на північ десь від Рівного
Розкинулося немале село
З найменуванням Здовбиця. Чому його так названо,
Мені завжди загадкою було.
Звучить ця назва радісно, так величаво, впевнено,
А разом з тим так лагідно і ніжно водночас,
Бо вже давно засноване і на віку побачило,
Пережило і злий воно, й веселий, добрий час.
Козацькі шаблі точені тут схрещувались з лютістю,
За волю безневинна кров лилась…
Були й гуляння з танцями, і вечорниці довгії,
В коханні пара не одна клялась.
А старожили сказують, що тут, де зараз Здовбиця,
Колись велике озеро було
І по воді добратися на той бік без ушкодження,
На жаль, людей не так уже багато і могло.
Майстри робили довбанки – такі човни із дерева,
Щоб легко було ними управлять,
Поселення, що виникло, всі і назвали Довбиця,
А згодом стали Здовбицею звать.
Не знаю я, чи правда це, чи лиш прості перекази,
Але я можу точно вам сказать:
У Здовбиці завжди жили умільці з патріотами
Й цієї слави в неї не віднять!
Черкну об пачку сірничка –
Вогонь покаже язичка,
Лизне папір, той загориться
І враз сліпуче заіскриться,
Заграє сонцем, забринить…
Його вже буде не спинить,
Бо полум’я, яке палає,
Кордонів, перешкод не знає.
Воно підступне і швидке,
Гаряче, хитре і вертке,
Що на шляху десь навернеться,
Відразу в попіл обернеться!
Вогонь поїсть усе, що зможе
Й ніхто тоді не допоможе…
І трапиться біда така
Через одного сірничка!
Так, він малесенький, тендітний,
Тонкий і з виду непримітний,
Його зламать під силу нині
Навіть найменшенькій дитині.
Усім сірник тепло дарує,
Як за вікном метіль вирує;
Як вовк голодний завиває…
Він страви нам розігріває.
Але коли не як належно
Повестись з ним, необережно,
Він вмить яскраво спалахне
Й у всі щілини зазирне!
Червоний півень не дрімає,
Бо сили він багато має!
З вогнем ніхто хай не жартує,
Бо він страшний, коли лютує!
Comments: